МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

ПРОБЛЕМИ ПРИВАТНОГО І ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ

Методологічні положення розмежування та гармонізації приват­них і публічних засад у міжнародному приватному праві. Матеріал, викладений у попередніх підрозділах, свідчить про наявність проб­леми поділу права на приватне і публічне, виокремлення приватних та публічних засад у межах окремої галузі права (показано, що галу­зей суто приватного або публічного права не існує). Права людини (як критерій поділу права на приватне і публічне) теж мають приват­ноправові та публічно-правові аспекти, забезпечуються за допомо­гою норм, яким притаманні ознаки належності як до приватного, так і до публічного права. Отже, проблема цього поділу належить до кате­горії "одвічних". Проте, на нашу думку, актуальнішою і важливішою є проблема не поділу права, а оптимізації співвідношення приватних (спрямованих на забезпечення "егоїстичних" інтересів) і публічних (таких, що належать до компетенції держави) засад у приватному (міжнародно-приватному) праві, правовому регулюванні певних аспектів життє­діяльності людини. У методологічному (теоретико-філософському) аспекті таке співвідношення приватних і публічних засад є спів­відношенням (взаємодією) філософських категорій особистого і ко­лективного. Ця взаємодія має фундаментальне значення для розу­міння всього комплексу соціальних проблем. Питання про меха­нізми взаємодії особистого і колективного досліджувались протягом всієї історії людської цивілізації й мали різне теоретичне (існують соціальні доктрини щодо оптимального поєднання особистого і ко­лективного, суспільного) та практичне вирішення. По-різному вони розв'язувалися і в різні історичні епохи. Проблема співвідношення індивідуального і колективного є особливо актуальною для України, яка внаслідок глибоких фор­маційних перетворень, що охопили всі сфери соціальної дійсності, набуває якісно нового стану. Оптимізація співвідношення особис­того і колективного є, на наш погляд, докорінним питанням філо­софії права, правової реформи. Підвалини суспільства колишнього СРСР з властивими йому економічними і політичними формами, соціально-культурними традиціями було зруйновано значною мірою саме тому, що воно виявилося не в змозі знайти адекватного вирішення питання про співвідношення індивідуального і колективного, забез­печити поєднання інтересів окремої людини й суспільства в цілому. На наш погляд, замість терміну "суспільство" (якщо феномен "гро­мадянське суспільство" означає реальний об'єкт) доцільніше було б застосовувати поняття "асоціації людей". Отже, необхідно розв'я­зати проблему оптимізації відносин особистості та асоціацій людей, індивіда і колективу, громадянина і держави — оптимізації, адекват­ної сучасним соціально-економічним, політичним і духовним реа­ліям, потребам цивілізаційного прогресу. В історичному розвитку теоретичних уявлень про співвід­ношення індивідуального і соціального та їх державно-правовому оформленні, як правило, виділяють два протилежні напрями — сис-темоцентризм і персоноцентризм, фундаментальна розбіжність яких, як зазначається у літературі [234], полягає в полярності їх ціннісних шкіл. Якщо в персоноцентризмі саме людина є вищою точкою відліку і "мірилом усіх речей", то у системоцентристській школі індивід або взагалі відсутній, або розглядається як допо­міжний суб'єкт, здатний принести певну користь лише для досяг­нення якихось надособистісних цілей. Іншими словами, людина у всьому розмаїтті її життєвих проявів з мети соціального розвитку перетворюється на засіб, цінність якого визначається мірою його внеску в досягнення цілей такого розвитку. В юридичній науці приділялася деяка увага питанням розмежу­вання міжнародного приватного і міжнародного публічного у праві, проте лише на рівні уточнення термінології [10], а не їх співвідно­шення. Теоретико-методологічні дослідження у напрацюванні реко­мендацій щодо конструктивного поєднання приватного і публічного у певній сфері права або у забезпеченні певного права людини прак­тично не здійснювалися. Співвідношення приватного і публічного у праві визначатимемо як проблему на макрорівні. До неї слід віднести й утвердження при­ватних засад у галузях права, які належать до публічної сфери. Співвідношення приватних і публічних засад у межах певного права людини або галузі приватного (міжнародного приватного) права назвемо співвідношенням на мікрорівні. Першу проблему в пев­ному наближенні можна вважати вирішеною на політичному, прак­тичному і теоретичному рівнях. На політичному рівні приватне (сто­сується інтересів, прав людини) є визначальним щодо публічного (належить до інтересів держави). Саме це випливає зі змісту, зокрема, ст. 3 Конституції України. Прикладом практичного вирі­шення проблеми трансформації сфери публічного права до спряму­вання його на забезпечення прав людини можуть бути положення правової реформи (у тому числі кримінального і кримінально-про­цесуального законодавства), судової (зокрема, "малої" судової) ре­форми тощо. Існують певні наробки в цьому напрямі також в юридичній літе­ратурі, наприклад у галузі адміністративного права, теорії держав­ного управління. Так, поглиблюючи питання опанування юридич­ною, зокрема, адміністративно-правовою наукою такого об'єкта, як державне управління, відомий фахівець у галузі адміністративного права В. Авер'янов запропонував новий підхід до визначення зав­дань адміністративного права, який відповідає ст. 3 Конституції Ук­раїни, принципово новій ролі держави у відносинах з людиною. Са­ме нова політична ідеологія служіння держави людині відображена у його доктринальному тлумаченні суспільного призначення адмініс­тративного права [1]. В. Авер'янов разом з "владноорганізуючою" (тобто управлінсь­кою) характеристикою державного управління, адміністративного права вводить ще одну його ознаку як галузі права —"забезпечення реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина". При цьому остання, на думку автора, повинна посідати рівноцінне місце поряд з іншою головною характеристикою. Тобто у визначенні адміністра­тивного права має бути зафіксована єдність трьох головних функцій: 1) управлінської (регулювання управлінської діяльності); 2) право-реалізаційної (реалізація прав і свобод громадян); 3) правозахисної (захист порушених прав і свобод громадян). У межах третьої функції підвищується роль адміністративного права як засобу забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина. Ця роль пов'язана зі створенням і функціонуванням адміністративної юсти­ції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод грома­дян від порушень з боку виконавчої влади. Слушною є теза В. Авер'янова про те, що втілення в життя зазна­ченого нового погляду на суспільне призначення адміністративного права сприятиме істотному посиленню його ролі у формуванні грома­дянського суспільства і демократичної соціальної правової держави. При цьому утвердження нового суспільного призначення адміні­стративного права у сфері виконавчої влади має відбуватися шляхом запровадження: •     незалежності здійснення функцій і повноважень виконавчої вла­ди у межах, визначених Конституцією і законами України; •     пріоритетності законодавчої регламентації повноважень, органі­зації та порядку діяльності органів виконавчої влади; •     публічності та відкритості контролю над діяльністю органів вико­навчої влади та їх посадових осіб, насамперед з позицій поваги до особи та справедливості, а також постійного зростання ефектив­ності державного управління; •     відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб'єктами, права яких було порушено, та обов'язкового відшко­дування заподіяної цим суб'єктам шкоди; •     ефективного процесуального механізму оскарження громадяна­ми та іншими суб'єктами порушених прав як у межах системи ор­ганів виконавчої влади, так і в судовому порядку Як справедливо зазначається, утвердження такого підходу до розуміння суспіль­ної ролі адміністративного права є настільки важливим і водно­час настільки незвичним для вітчизняної науки, що його слід було б вважати стрижневою ідеєю всієї сучасної трансформації українського адміністративного права [1]. Як свідчать результати наших досліджень радянського законода­вства, зокрема результати його ретроспективного аналізу (частково наведеного вище), на цьому етапі розвитку суспільства й держави в теорії та суспільній практиці пріоритет було надано викривленим колективним засадам на шкоду особистим, а особистість була перетворена з мети суспільного розвитку на засіб такого розвитку. Це, до речі, суперечить філософським і, зокрема, християнським за­садам у праві, категоричному імперативу Канта про те, що людина може бути лише метою і ні в якому разі не засобом досягнення цілей. На рубежі 20-30-х років минулого століття особливо чітко виявилися дві протилежні тенденції в розвитку радянського типу демократії та її політико-юридичних форм. З одного боку — тенденція, що відповідає об'єктивним потребам суспільного прогре­су, до розширення конституційних форм демократії, розвитку його інститутів і норм. З іншого боку — тенденція до обмеження і фактич­ної відмови від конституційних гарантій народовладдя і свободи особи в законодавстві й суспільній практиці, носіями і провідника­ми якої виступали створені політичним керівництвом країни дер­жавні та суспільні структури. Саме подоланню цієї другої тенденції, що залишалася домінан­тою суспільного розвитку й у майбутньому, політико-юридичному забезпеченню демократизації всіх сфер суспільного і державного життя країни покликані служити принципове відновлення консти­туційного ладу держави та радикальна реформа конституційного і чинного законодавства, що мають затвердити народний суверенітет і привести масштаб прав і свобод особи у відповідність з рівнем суспільного розвитку і потребами сучасного етапу соціального роз­витку. Йдеться, власне кажучи, про визначення цінності особи та суспільства, держави, інших форм колективного буття одне для одного, що в соціології виступає як проблема співвідношення інте­ресів суспільства й особи, а в юриспруденції — прав і обов'язків гро­мадянина й держави, нації, народу, інших форм колективного співіснування людей. Головна проблема вчення про державу і право, що вимагає свого вирішення на кожному етапі цивілізаційного процесу, полягає в тому, щоб знайти таку державно-правову організацію суспільства, що могла б поєднати існування стабільної держави і міцного право­порядку як необхідної умови поступального розвитку суспільства зі свободою особи. Методологічними засадами вирішення проблеми можуть бути відповідні філософські положення щодо оптимізації співвідношення особистого і колективного, приватного та публічного. Певна методологічна база для цього закладена і у вітчизняній соціаль­но-юридичній думці: "Ми знаємо особистість, — писав П. Новгород­цев, — не ізольовану і відособлену, а яка живе у суспільстві, у ньому здійснює свій життєвий шлях, і тому неминучим є двоїстий вияв особистості: індивідуальний і суспільний. ... Ми доходимо висновку, що абсолютний індивідуалізм і абсолютний колективізм повинні знайти поєднання в деякому загальному погляді. ... Особистість і суспільство не є якимись самодостатніми і конфронтуючими між собою субстанціями; вони ростуть з одного кореня і прагнуть до од­ного світла" [141]. На думку Вл. Соловйова, який також наполягав на оптимізації приватного і колективного," ми не можемо раз і назавж­ди залишити сферу "колективного", але при цьому також не в змозі перебороти "спокусу" індивідуального" [191]. Вихідною ідеєю вирішення цієї проблеми необхідно визнати наявність існування і діяльності у соціальній сфері двох елементів: 1) індивіда; 2) різних асоціацій людей, суспільних об'єднань, держави і суспільства в цілому. Саме суспільство має особистісно-збиральний характер. Це неминуче позначається на соціальних доктринах, які здебільшого віддають перевагу одному з елементів організації та життєдіяльності соціуму — індивідуальному або колективному. Та­кий розподіл повною мірою характерний для сучасного стану вітчиз­няних суспільних наук, різні напрями яких віддають пріоритет або колективному, або індивідуальному. Особливості сучасного соціаль­ного розвитку України впливають на погляди багатьох вітчизняних учених, і тому індивідуалістичні доктрини, у тому числі теорія при­родного права, різні анархічні вчення, які нещодавно піддавалися нищівній критиці, сьогодні активно завойовують собі місце у вітчиз­няному суспільствознавстві. Так, справедливо підкреслюючи, що в подоланні об'єктивних протиріч між суспільством та особистістю необхідною умовою є наявність свободи як суспільства, так і його співчленів, Д. Керимов припускає існування двох альтернативних варіантів вирішення поставленої проблеми: 1) пріоритет суспільного перед індивідуальним, що неминуче призводить до придушення свободи особи й обмеження її прав, які виступають у цьому випадку як дарунок держави, а не атрибутивна властивість індивіда (він повинен відповідати за це вірністю державі й бути підконтрольним їй у всіх проявах своєї соціальної й індивідуальної активності); 2) пріо­ритет індивідуального перед суспільним, який і відкриває шлях до утвердження свободи особи у вільному суспільстві [80]. Справді, ігнорування індивіда і його прав, гіпертрофія суспільних засад в організації та життєдіяльності соціуму характерні для бага­тьох десятиріч вітчизняної політичної історії. Ці вади є основним недоліком колективістських доктрин, у тому числі економічного ма­теріалізму, доведеного до крайнощів його вульгаризаторською інтер­претацією, що виводить усе безпосередньо з класових протиріч, суспільного виробництва, економіки. Проте чи можуть вони розви­ватися без впливу творчої людської особистості? Чи є воля і розум людини лише рефлексами якихось економічних відносин або вони — самостійні фактори історичного розвитку, що набувають у певних умовах домінуючого значення? На ці та багато інших питань важко знайти відповіді в колективістських теоріях.

дальше 1 2 3