МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

ЗМІСТ ТА ТЕРМІНОЛОГІЯ ДОГОВОРУ ПРО УНИКНЕННЯ ПОДВІЙНОГО ОПОДАТКУВАННЯ  

Зарубіжні економісти розрізняють дві категорії подвійного опо­даткування: економічне та міжнародне. Під економічним, як зазначалося вище, розуміють податок на компанію як юридичну осо­бу плюс прибутковий податок на розподілений прибуток на рівні акціонерів. Міжнародне подвійне оподаткування — це одночасне обкладання в різних країнах ідентичними податками або такими, що мають однакову природу [44]. Призначення договору. Того, що національне законодавство країни містить положення про запобігання подвійному оподаткову­ванню, ще недостатньо для уникнення складнощів. Для ефективного забезпечення уникнення подвійного оподатковування ці положення повинні бути доповнені двосторонніми податковими договорами. Основним призначенням двосторонніх податкових договорів є:

•     запобігання податковим шахрайствам;

•     уникнення подвійного оподатковування;

•     запобігання ухиленню від оподаткування;

•     розподіл податкових прав між договірними державами;  

•     запобігання податковій дискримінації. Запобігання податковим шахрайством. На нього здебільшого поси­лаються в назвах двосторонніх податкових договорів.

Основні поло­ження податкових договорів, що розглядають це питання, — обмін інформацією. Саме двосторонні угоди надають країнам, що співро­бітничають, юридичне право обмінюватися інформацією з податкових питань. Крім того, вони містять положення щодо порядку використан­ня отриманої інформації. Спосіб обміну інформацією вибирається компетентними органами договірних держав. Взаємна допомога між податковими адміністраціями можлива тільки у разі впевненості кож­ної адміністрації в тому, що інша сторона поводитиметься конфіден­ційно з інформацією, яку вона одержує у процесі співробітництва. Уникнення подвійного оподатковування. Забезпечується визна­ченням у відповідних конвенціях механізму його усунення, а також регламентацією дій особи, яка вважає, що дії держави (держав) приз­водять або призведуть до оподаткування, що не відповідає умовам цих конвенцій. Запобігання ухиленню від оподаткування. Передбачає перелік видів прибутків, які можуть обкладатися податками, а також зазна­чення у конвенціях відповідних механізмів щодо коректування до­ходів і стягування податків. Розподіл податкових прав між договірними сторонами. Передба­чає положення, що обмежують право країни обкладати податком де­які статті доходу чи капіталу. Наприклад, податкові договори зазви­чай визначають межу (як правило, 15 %) податків, які країна може стягувати з дивідендів, що виплачуються резиденту іншої договірної держави. Оскільки країна, резидентом якої є власник акцій, здебіль­шого усуває будь-яке подвійне оподатковування дивідендів на підставі національного законодавства, практичний вплив цих поло­жень полягає у визначенні способу розподілу урядами двох країн по­датку на дивіденди. Запобігання податковій дискримінації. Держава не повинна засто­совувати гірший податковий режим стосовно деяких платників по­датків на підставі того, що вони не є громадянами цієї держави, або до філій дочірніх підприємств іноземних компаній, ніж до націо­нальних підприємств. Правила стосовно відрахувань витрат з метою обчислення оподатковуваного прибутку, повинні застосовуватися однаковим чином як до резидентів, так і до нерезидентів. Проте це не повинно тлумачитися як зобов'язання держави, яка надає спеціальні податкові пільги своїм громадським організаціям чи службам, поширювати ті самі пільги на аналогічні організації та служби іншої держави, а також як зобов'язання держав, що надають спеціальні податкові пільги некомерційним приватним організаціям, які працюють на суспільне благо, поширювати ті самі пільги на подібні організації, діяльність яких не спрямована на благо цієї дер­жави. Стосовно бази податкової оцінки принцип однакового режиму здебільшого має такі наслідки:

•     постійному представництву повинні бути надані такі самі можли­вості щодо амортизації та резервів, що і підприємствам-резиден-там. У деяких країнах підприємства мають право відкласти з опо­датковуваного прибутку фонди або "резерви" для інвестицій. Як­що таким правом користуються всі підприємства, то за тих самих умов це право повинне належати підприємствам-нерезидентам в міру того, як діяльність цих фондів чи резервів оподатковується в даній державі;

•     постійні представництва повинні мати такий самий вибір, як і у більшості країн підприємств-резидентів, щодо перенесення на інший час врахування збитків при закритті облікового періоду в межах визначеного терміну. Щодо врахування збитків, пов'яза­них з власною комерційною діяльністю постійного представ­ництва, як зазначено в окремих положеннях з цієї діяльності, надається право на таке перенесення;

•   до постійних представництв повинні застосовуватися ті самі пра­вила, що і до резидентських компаній, щодо оподатковування приросту капіталу чи відчуження майна в період діяльності або після її припинення. Якщо оподаткування прибутку компаній-резидентів певної дер­жави нараховується відповідно до прогресивної шкали ставок, така шкала повинна застосовуватися до постійного представництва, роз­ташованого в цій державі. Щодо змінної податкової ставки оподат­кування компаній, то більшість країн, які запровадили таку систему, не вважають себе зобов'язаними поширювати цю ставку на постійне представництво компаній-нерезидентів. Наслідки договорів про запобігання подвійному оподатку­ванню:  

•     якщо резидент однієї договірної держави одержує прибуток чи володіє капіталом, що може обкладатися податком в іншій до­говірній державі, перша згадана держава звільняє цей прибуток чи капітал від оподатковування або дозволяє вирахувати з подат­ку на дохід цього резидента суму, яка дорівнює прибутковому по­датку, сплаченому в цій іншій державі, а також вирахувати з по­датку з капіталу цього резидента суму, що дорівнює податку з капіталу, виплачену в цій іншій державі;

•     якщо резидент однієї договірної держави одержує деякі види до­ходів, що можуть обкладатися податком в іншій договірній дер­жаві, то перша згадана держава дозволяє вирахування з податку на дохід цього резидента суми, що дорівнює податку, сплаченому в цій іншій державі. Ці відрахування в будь-якому випадку не повинні перевищувати частину податку з прибутку або з капіта­лу, нараховану до відрахування стосовно доходу чи капіталу, що може обкладатися податком у цій іншій державі залежно від обс­тавин. Усе це досягається такими методами:

1) метод повного звільнення — держава резиденції не обкладає податком прибуток, що відповідно до договору може оподатковува­тися в іншій державі, тобто прибуток, що може обкладатися подат­ками в одній з договірних держав, зовсім не обліковується іншою державою з метою оподатковування, що не має права враховувати в такий спосіб звільнений дохід при визначенні податку, стягнутого з частини доходу, що залишилася;  

2)       метод прогресивного звільнення — дохід, що може обкладати­ся податком в одній з договірних держав, не обкладається податком і в іншій державі, яка, проте, зберігає за собою право врахувати цей дохід при визначенні податку, що накладається на іншу частину доходу;  

3)      метод повного заліку — держава резиденції нараховує свій по­даток на підставі сукупного доходу платника податків, у тому числі доходів в інших державах, що відповідно до договору про уникнення подвійного оподатковування можуть обкладатися податком в іншій державі. Після цього вона дозволяє вирахувати із власного податку суму податку, сплачену в іншій державі, тобто, держава резиденції дозволяє відрахування всієї суми податку, сплаченого в іншій дер­жаві, за доходом, що міг обкладатися податком у цій державі;

4)    метод звичайного заліку — відрахування державою резиденції за податком, сплаченим в іншій державі, обмежується тією частиною власного податку, що стосується прибутку, який оподатковується в іншій державі. Термінологія міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування. Резидент договірної держави — особа, яка за законо­давством цієї держави підлягає оподатковуванню в ній на підставі місця проживання, постійного місця перебування, місцезнаходжен­ня керівного органу чи іншого аналогічного критерію. Якщо фізична особа є резидентом обох договірних держав, її ста­тус визначається в такий спосіб:  

1)      вона вважається резидентом тієї держави, де має у своєму розпорядженні постійне житло; якщо має постійне житло в обох дер­жавах, то вважається резидентом тієї держави, де її особисті й еко­номічні зв'язки (центр життєвих інтересів) міцніші ;

2)      якщо державу, в якій розташовано центр її життєвих інте­ресів, неможливо визначити або якщо вона не має у своєму розпо­рядженні постійного житла в жодній з країн, то вважається резиден­том тієї держави, де проживає;

3)      якщо вона проживає в обох державах чи не проживає в жодній з них, то вважається резидентом тієї держави, національною особою якої є;

4)      якщо вона є національною особою обох держав, або не є національною особою жодної з них, то компетентні органи до­говірних держав вирішують це питання за взаємною згодою.

У разі, коли юридична особа є резидентом обох договірних дер­жав, вона вважається резидентом у тій з них, де розташовано її фак­тичний керівний орган. Це положення стосується компаній та інших організацій, незалежно від того, чи є вони юридичними осо­бами. На практиці зрідка трапляються випадки, коли компанія є суб'єктом оподатковування як резидента більш ніж однієї держави але це, звичайно, можливо. Наприклад, одна держава враховує місце реєстрації, а інша — місце розташування "фактичного керів­ного органу." Деякі конвенції з уникнення подвійного оподатковування дозволяють передання податкових повноважень державі місця керівного органу підприємства, інші надають перевагу "податковій адресі компанії". Проте місце "фактичного керівного органу" вва­жається кращим критерієм для всіх осіб, крім фізичних. Внутрішнє законодавство України накладає всеосяжне податкове зобов'язання — "повне податкове зобов'язання", засноване на особис­тих зв'язках платників податків з даною державою ("держава рези­денції"). Це податкове зобов'язання стосується не тільки осіб, які постійно проживають у державі (у тому розумінні, в якому "постійне місце проживання" зазвичай тлумачиться в законодавстві — приватне право). Повне податкове зобов'язання поширюється також на осіб, які перебувають постійно або протягом певного часу на території держави. Договори про уникнення подвійного оподатковування, як правило, не обмежуються внутрішнім законодавством договірних держав. Термін "особа" передбачає фізичну особу, компанію і будь-яке інше об'єднання осіб. Компанія — будь-яке корпоративне утворення або будь-яка ор­ганізація, що для цілей оподатковування розглядається як корпора­тивне утворення. Національна особа — будь-яка фізична особа, яка має громадян­ство договірної держави, або будь-яка юридична особа, товариство, асоціація, що одержали такий статус на підставі чинного законодав­ства договірної держави. Термін "підприємство" тлумачиться відповідно до визначення національного законодавства (Закон України "Про підприємства"). Постійне представництво — місце діяльності, через яке цілком або частково здійснюється комерційна діяльність підприємства. Термін "постійне представництво" передбачає:  

•     місце управління;

•     філію (відділення);  

•     офіс;

•     фабрику;  

•     майстерню;  

•     шахту, нафтову чи газову установку, кар'єр або будь-яке інше місце видобутку природних ресурсів. Будівельний майданчик, монтажний чи складальний об'єкт утво­рюють постійне представництво тільки в тому разі, якщо вони існу­ють, як правило, понад 12 місяців. Підприємство не розглядається як таке, що має постійне представництво в договірній державі, якщо воно здійснює свою комерційну діяльність у цій державі через бро­кера, комісіонера або будь-якого іншого агента з незалежним стату­сом за умови, що ці особи діють у межах своєї звичайної діяльності.