МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ (КОНТРАКТУ) МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ. ВІДЕНСЬКА КОНВЕНЦІЯ  

11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою "Кон­венція Організації Об'єднаних Націй про контракти на міжнародний продаж товарів". Конвенція набула чинності 1 січня 1988 р. Україна ратифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найваж­ливіших комплексів міжнародних норм у галузі приватного права. Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет, Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Лесото, Мексика, Нідер­ланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фін­ляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, та Югославія. Основні положення Конвенції. Конвенція є однією з "правових норм" міжнародного права і компонентом правових систем держав-учасниць . Отже, вона завжди має пріоритет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин контракту купівлі-про-дажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1)    Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу то- варів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в різних державах: а) коли ці держави є учасницями Конвенції; б)коли норми міжнародного приватного права спричиняють застосування права держави-учасниці (згідно з угодою сторін або колізійною нормою);

2)    розташування комерційних підприємств сторін у різних дер- жавах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих що мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами); 3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визначенні застосування Конвенції. Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб ко­мерційні підприємства контрагентів були розташовані в різних дер­жавах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати купівлю-продаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу розташо­вані в одній і тій самій державі, такий договір не вважається міжна­родним і не підпадає під сферу застосування Конвенції. Із п. 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб'єктивний фактор — поінформованість обох контра­гентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладання договору. Така поінформованість може випливати або безпосередньо з догово­ру, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одно­му інформації. Якщо такої поінформованості на цей момент не було, то Конвенція не застосовується. Правозастосовчі органи держав-учасниць, незалежно від чинних у них колізійних норм, зобов'язані керуватися Конвенцією, коли підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах — учасницях Конвенції. Проте ситуація ускладнюється, якщо супереч­ку розглядає суд держави, що не є учасницею Конвенції, адже суд не зобов'язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керу­ватиметься суд такої держави, відсилають до права країни — учасниці Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосуван­ня до подібного роду договорів у цій країні. У противному разі Кон­венція застосовуватися не буде. Для визначення застосування Конвенції національна належність сторін значення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для виз­нання актів купівлі-продажу міжнародними вирішальну роль відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебу­вання їхніх підприємств у різних державах. Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства розташовані в одній країні, такий договір купівлі-продажу не є міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки, коли згадані підприємства розташовані в різних державах за одна­кової національної належності контрагентів, купівля-продаж є міжнародною за умовами Конвенції. Договори осіб, які за своєю національною належністю не є громадянами держав-учасниць, але мають у них свої підприємства, можуть підпадати під дію Кон­венції. Конвенція не застосовується до договорів продажу:

a)       товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашньо­го використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи на момент укладання договору не знав і не повинний був знати, що товари придбають для такого використання;  

b)       з аукціону;

c)       у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу закону;  

сі)      фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборот­них документів і грошей;  

е)       суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряних подушках;  

1)   електроенергії. Отже, із сфери дії Конвенції виключаються купівля-продаж то­варів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього вико­ристання, тобто з метою, не пов'язаною з виробничою, торговою або іншою професійною діяльністю. Мається на увазі саме мета прид­бання товару, а не його звичайне призначення для споживчого вико­ристання. Так, наприклад, купівля-продаж фотоапарата фотографом, який використовує його у професійних цілях, якщо вона підпадає під ознаки ст. 1 Конвенції, належить до сфери застосування Кон­венції, а купівля такого самого апарата іноземним туристом для осо­бистого використання — ні. Крім того, виключаються зі сфери застосування Конвенції право-чини, до яких належать продаж з аукціону, а також у порядку вико­навчого виробництва або іншим способом у силу закону. Внесення до Конвенції цих положень зумовлено тим, що за загальним прави­лом подібного роду договори регулюються спеціальними нормами національного законодавства. Вилучення зі сфери застосування Конвенції, що містяться в пунктах "сі"-"Г ст. 2, відображають особливості предмета купівлі-продажу:

1)      договори з продажу акцій, фондових і забезпечувальних па­перів, оборотних документів і грошей істотно відрізняються від дого­ворів з купівлі-продажу звичайних товарів і в багатьох національних законодавствах регулюються спеціальними нормами, здебільшого імперативного характеру. У деяких правових системах подібні доку­менти взагалі не визнаються товаром;

2)      вилучення зі сфери дії Конвенції суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці зумовлено тим, що в деяких правових системах їх продаж прирівнюється до продажу нерухомості, а Конвенція регулює відносини з продажу рухомого майна;  

3)      у багатьох правових системах електроенергія не розгля­дається як товар, і її продаж має свої особливості. Цим було зумов­лено вилучення зі сфери дії Конвенції договорів продажу електро­енергії. Договори на постачання товарів, що підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, що замовляє товари, не бере на себе зобов'язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи вироб­ництва таких товарів. Конвенція не застосовується до договорів, у яких зобов'язання сторони, що постачає товари, полягає переважно у виконанні роботи чи в наданні послуг. Загальне правило, яке встановлює, що договори на постачання товарів, які підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, означає, що до сфери дії Конвенції належать договори не тільки на товари, які вже існують на момент їх укладання, а й на товари, які будуть виготовлені відповідно до умов договору. В таких договорах нерідко передбачається, що части­ну матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва товару, постачає сторона, яка його замовила. Щоб виключити можливі супе­речки, передбачено, що договором купівлі-продажу не визнається договір, за яким сторона-замовник постачає істотну частину ма­теріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва предмета до­говору. Конвенція регулює тільки укладання договору купівлі-продажу й тих прав і зобов'язань продавця і покупця, що випливають з нього. Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується:

a)       дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи будь-якого звичаю;

b)       наслідків договору стосовно права власності на проданий товар.

Пункт "а" ст. 4 Конвенції, що вилучає зі сфери її дії питання дій­сності договору, якихось з його положень, а також будь-якого звичаю, потребує роз'яснення. По-перше, ст. 12 і 96 прямо передбачають мож­ливість для держав заявити про незастосування до договорів, одна зі сторін яких має своє підприємство в цій державі, тих положень Кон­венції, які допускають здійснення договору в іншій формі, ніж пись­мова. Але в цих державах, зокрема в Україні, дотримання письмової форми зовнішньоторговельної угоди є умовою визнання її дійсності. У ст.12 Конвенції, зазначено, що сторони договору не можуть відсту­пати від її положень або змінювати її дію, тим самим вирішується і питання про недійсність договорів, укладених у неписьмовій формі. По-друге, ст. 55 Конвенції допускає укладання договору без установ­лення ціни чи порядку її визначення, якщо він укладений згідно з ви­могами. По-третє, у Конвенції не міститься загальних вимог до дійсності договору і наслідків визнання його частково чи цілком недійсним, які передбачаються в національному законодавстві. Зок­рема, ці питання, пов'язані з дієздатністю сторін, представництвом, порушеннями свободи волевиявлення при укладанні договору (об­ман, омана, помилка та ін.). З цих питань, яких Конвенція не розгля­дає, відносини сторін регулюються нормами національного права. При вирішенні питання про наслідки договору стосовно права власності на проданий товар (п. "Ь" ст. 4) необхідно враховувати, що у Конвенції містяться деякі розпорядження. Так, у ст. 41 і 42 вста­новлено обов'язок продавця передати покупцю товар, не обтяжений правами чи вимогами третіх осіб, а ст. 43 і 44 визначають наслідки допущеного продавцем порушення. Передбачено в Конвенції також окремі правила, пов'язані у деяких національних законодавствах безпосередньо з переходом права власності, наприклад обов'язок покупця сплатити вартість. Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за заподіяну товаром шкоду здоров'ю чи смерть якої-небудь особи. Во­на охоплює випадки, коли таке питання виникає у відносинах між продавцем та покупцем, а також коли предметом вимоги є наслідки заподіяних товаром третій особі ушкоджень здоров'я чи смерть. Вод­ночас її положення не виключають відповідальності продавця перед покупцем на підставі Конвенції за недоліки товару, які мають для покупця інші наслідки (крім ушкодження здоров'я чи смерть), нап­риклад за шкоду, заподіяну дефектним товаром іншим товарам або іншій власності покупця. Передбачене ст. 5 обмеження в застосуванні Конвенції зумовлене тими самими причинами, що й стосовно купівлі-продажу товарів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього використання. В українському законодавстві відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадянина, регулюється окремо. Крім того в Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (практично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору). По-перше, сторони можуть цілком виключити застосу­вання Конвенції до договору, що підпадає під її сферу регулюван­ня. Це право сторін не обмежене ніякими умовами. По-друге, навіть якщо договір регулюється Конвенцією, сторони можуть відступити від кожного з її положень або змінити його дію. Перед­бачено тільки один виняток — щодо дотримання вимог ст. 12 Кон­венції до форми договору. Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін. Мета цієї статті, що виходить із пріоритету договору стосовно Конвенції, — надати сторонам мож­ливість самим вирішувати питання, пов'язані з укладанням, вико­нанням договору і відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що найбільше відповідає практиці міжна­родної тор-гівлі. Оскільки норми Віденської конвенції мають спеціальний харак­тер (призначені для регулювання певних видів відносин), їх застосу­вання за узгодженням сторін як норм національного права неприпус­тиме. Водночас немає перешкод до того, щоб до договору, регульова­ного нормами внутрішньодержавного права, залучити положення Конвенції як його умови. Але чинність такої угоди щодо конкретних положень Конвенції залежатиме від того, чи не суперечать вони імпе­ративним розпорядженням внутрішньодержавного права, застосова­ного до даного договору. Зобов'язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі-продажу товарів. Зобов'язання продавця викладено у розділі 3 глави 2 ч. 3 Конвенції. Передбачені в ст. 46-52 права, що надають­ся покупцеві при порушенні договору продавцем, не вичерпують усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях). Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушен­ня ним своїх зобов'язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає порушення продавцем якого-небудь зі своїх зобов'язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає. Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні пря­мо виражених у договорі зобов'язань. Він відповідає і за порушення зобов'язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виника­ють із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, продавець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції стосовно відповідності товару (ст. 35-40), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких заз­вичай використовується товар того самого опису. Важливе положен­ня ст. 45 — закріплення права покупця на відшкодування збитків і ре­гулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У п. 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вима­гати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компенсацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в ст. 74-77. Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував який-небудь засіб правового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов'язаної з виконанням ним своїх зобов'язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу. З огляду на диспозитивний характер положень Конвенції (ст. 6) сторони в договорі можуть передбачити й інші засоби правового за­хисту, розширити їх кількість або вилучити які-небудь з них. Зокре­ма, у міжнародній комерційній практиці поширене використання таких договірних санкцій за порушення договору, як неустойка, тобто узгодження визначеної суми, що підлягає сплаті при пору­шенні договору. Регулювання таких засобів правового захисту зали­шилося за межами Конвенції. У разі виникнення щодо цього питан­ня, яке сторони не врегулювали в договорі, їхнє рішення може виз­начатися насамперед відповідно до загальних принципів Конвенції, а за відсутності таких принципів — відповідно до права, застосова­ного у силу норм міжнародного приватного права. Іншими словами, питання про наслідки договірних штрафів і неустойок у багатьох випадках зважуватиметься на основі норм застосованого національ­ного права. Невиконання продавцем своїх зобов'язань, передбачених догово­ром чи Конвенцією, дає покупцю право жадати від продавця реаль­ного виконання того, що становить предмет договору. Право покупця вимагати реального виконання договору продавцем означає, що про­давець повинен доставити відповідно або весь товар, або його відсут­ню частину, усунути наявні в товарі дефекти чи вчинити будь-які інші дії, необхідні для того, щоб договір було виконано так, як передбачалося. Реалізація права покупця на виконання договору в натурі не поз­бавляє його права вимагати відшкодування збитків, як це передбачено п. 2 ст. 45. Якщо п. 1 даної статті застосовується до будь-якого виду порушення договору, то п. 2 регулює взаємини контрагентів при конкретному порушенні — коли поставлений товар не відповідає до­говору. У цьому випадку покупець може зажадати заміни товару, але за певних умов. Перша умова пов'язана з тим, що витрати продавця з відправлення покупцю другої партії товарів і реалізації вже поставле­ного товару, який не відповідає договору, можуть значно перевищу­вати збитки покупця через постачання йому невідповідного товару. У Конвенції здійснено спробу збалансувати інтереси контрагентів у цьому випадку зазначенням того, що покупець може зажадати заміни товару тільки в тому разі, якщо ця невідповідність становить істотне порушення договору. Покупець, вимагаючи заміни товару, повинен пам'ятати, що згідно зі ст. 82 таке право втрачається, якщо він не може повернути товар продавцю (крім випадків, передбачених п. 2) у тому стані, в якому він його одержав. Якщо поставлений товар не відповідає дого­вору, покупець на підставі п. 3 ст. 46 Конвенції вправі жадати від продавця усунення цієї невідповідності шляхом виправлення. На від-міну від права покупця вимагати заміни невідповідного товару ця правомочність реалізується незалежно від того, чи є невідповідність істотним порушенням договору. Іншими словами, характер порушення договору не впливає на право покупця вимага­ти усунення невідповідності. Водночас Конвенція вводить іншу істотну умову реалізації даного права: покупець не може зажадати від продавця усунути невідпо­відність товару шляхом виправлення, якщо це є недоцільним з ураху­ванням усіх обставин. Критерієм доцільності вимоги про виправлен­ня буде не рівень порушення договору, а передусім характер товарів, що постачаються, та інші супровідні обставини. Природно, що деякі види товарів узагалі не піддаються виправленню або їх виправлення пов'язане з непропорційними витратами. При цьому необхідно вра­ховувати інтереси обох сторін договору, тобто збитки і вигоди від та­ких заходів стосуються як продавця, так і покупця. У Конвенції передбачено випадки непостачання товару у вста­новлений термін, хоча не виключено й інші порушення зобов'язань, що випливають з договору. Так, надання додаткового терміну може забезпечити постачання усіх частин чи всього товару, виправлення будь-якої невідповідності шляхом усунення дефектів товару або постачання замість вчинення будь-якої іншої дії, що становитиме ви­конання зобов'язань продавця. Цілком логічним і доцільним у даному зв'язку є підхід, відпо­відно до якого від покупця можна очікувати надання продавцеві можливості у додатковий термін виконати своє зобов'язання, якщо прострочення в постачанні не розглядається як істотне порушення договору. Додатковий термін може встановлюватися у вигляді заз­начення або певної календарної дати, наприклад "1 квітня", або пев­ного періоду часу (у днях, тижнях, місяцях тощо). Інша умова полягає в тому, що термін повинен мати доцільну три­валість. Використання Конвенцією поняття "термін доцільної трива­лості" є цілком виправданим, тому що заздалегідь установлювати та­кий термін не реально. Крім того, це позбавило б дане регулювання необхідної для комерційного обігу гнучкості. При визначенні вип­равданості певного терміну повинні враховуватися конкретні обста­вини. Зокрема, певну роль при цьому можуть відіграти характер, тривалість і наслідки прострочення, можливості продавця щодо як самого постачання, так і терміну його, а також будь-які обставини, що пояснюють зацікавленість покупця у швидкому постачанні. Використання покупцем процедури встановлення додаткового терміну призводить до певних правових наслідків, пов'язаних з об­меженням свободи його дій. Пункт 2 ст. 47 передбачає, що покупець не може протягом установленого додаткового терміну застосовува­ти заходи правового захисту від порушення договору, крім права вимагати відшкодування збитків за прострочення виконання. Такі збитки можуть виникнути і підлягають відшкодуванню, навіть як­що продавець виконав свої зобов'язання в межах встановленого до­даткового терміну. Заява про розірвання договору у всіх випадках подається у вигляді повідомлення (ст. 26). Варто послатися і на ст. 27, що регулює правові наслідки таких повідомлень. Отже, розірвання договору має місце (навіть за його істотного порушення) не автома­тично, а лише тоді, коли покупець прямо і неоднозначно заявив про це контрагенту. Пункт 2 ст. 49 визначає умови, дотримання яких необхідно для реалізації права покупця розірвати договір. Іншими словами, неви­конання цих правил позбавляє покупця можливостей розірвання до­говору, навіть якщо в силу об'єктивних обставин він і має право на це. Передбачені в цьому пункті ситуації засновані на випадках, коли має місце істотне порушення договору через невиконання кожного із зобов'язань продавця. Проте таке регулювання не поширюється на розірвання договору внаслідок невиконання продавцем зобов'язань у встановлений додатковий термін, тобто на ситуацію, коли пору­шення виявилося в непостачанні товару. Тобто ці правила застосо­вуються, коли продавець вже доставив товари покупцеві. Конвенцією визначаються умови застосування покупцем такого засобу правового захисту, як уцінювання товару. Використання його припускає, що продавець поставив невідповідні за договором товари, але покупець усе-таки віддав перевагу такому постачанню. Для цьо­го засобу правового захисту характерні такі моменти: уцінювання може застосовуватися незалежно від того, була ціна за товар уже сплачена чи ще підлягає сплаті. Саме в останньому випадку право­вий захист буде найефективнішим. Основні проблеми, пов'язані із застосуванням на практиці уцінювання переважно стосуються визначення розміру уцінки. У Конвенції зазначено, що порівнянню повинні підлягати вартість фактично доставленого товару і товару, що відповідає договору. Ви­користовується об'єктивний підхід, що виключає орієнтацію на ціну, зафіксовану сторонами в договорі. Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконання продавцем своїх обов'язків стосовно лише частини договору. Зокрема, така ситуація має місце, коли продавець поста­чає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не від­повідає договору за якістю, тобто часткове невиконання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, заз­начені у ст. 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення дого­вору надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкрети­зація права на розірвання договору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41). Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зо­бов'язань: дострокове постачання і постачання товару в кількості, що перевищує зафіксовану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформованої комерційної практики, — збалансу­вати права, а також відповідальність продавця і покупця. За достро­кового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу: або прийняти товар, або відмовитися від нього. Пункт 2 статті розглядає ще один випадок невідповідного вико­нання, а саме постачання товару в кількості, що перевищує погодже­ну в договорі. Обов'язок доставити товар у кількості, передбаченій договором, зазначено у п. 1 ст. 35. У даному випадку, як і в поперед­ньому, покупцю надано право вибрати між прийняттям усього това­ру чи його частини і відмовою від прийняття зайвої кількості. Якщо покупець приймає надлишок товару, то він зобов'язаний оплатити прийняту їм кількість товару повністю. Якщо він зволів прийняти надлишок товару або був зобов'язаний це зробити в силу правових положень, товар оплачується не за рин­ковою, а за погодженою у договорі ціною. Якщо покупець відмов­ляється від зайвої кількості товару, він вправі вимагати відшкоду­вання заподіяних йому збитків, які переважно складатимуться з вит­рат із збереження зайвої кількості товару. У ст. 53 визначено основні обов'язки покупця. При цьому за ст. 6 Конвенції у разі розбіжності між укладеним договором і Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов'яз­ків на покупця, відповідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема оглянути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов'язання покупця можуть виникати із самого договору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8). Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов'язань, покладе­них на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:  

1)       право вимагати виконання умов договору (ст. 62);

2)       право розірвати договір (ст. 64 і 63);

3)       право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65). Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може одночасно використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирі­шив розірвати договір, він, природно, не може вимагати виконання за ним. Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у ст. 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов'язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконан­ня покупцем своїх обов'язків не спричиняє автоматичного припи­нення договору. Вимога виконання може бути виражена у вигляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого претензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати по­зов у компетентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забу­вати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов'язку покупця ви­конати зобов'язання в натурі в силу ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду. Конвенція також регулює підстави для розірвання договору про­давцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розірвання діє з моменту її одержання покупцем і в од­носторонньому порядку не може бути відкликана. Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:  

1)      якщо невиконання покупцем своїх обов'язків становить істотне порушення договору;  

2)      якщо покупець не виконує своїх обов'язків зі сплати ціни і прийняття постачання протягом додаткового терміну, встановлено­го продавцем за ст. 63.

Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобов'язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продавцем додаткового терміну, або після одержання продавцем заяви покупця про невиконання своїх обов'язків у цей додатковий термін, причому використання продав­цем свого права в часі не обмежене.