МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

Проте на практиці нерідко виникають ситуації, коли рішення суду не може бути приведене у виконання через відсутність на цей час майна чи коштів, на які може бути звернене стягнення. Подібного можна уник­нути, якщо передбачати складнощі до їх виникнення і вживати заходи для забезпечення позову. Вони можуть полягати у накладанні ареш­ту на майно, кошти та інші активи відповідача, призупиненні робіт на об'єкті чи продовженні їх, наданні банківської гарантії, забороні відповідачу або іншим особам чинити зазначені дії стосовно предмета суперечки. Будь-яка сторона суперечки (як правило, це позивач) може звернутися до державного суду або арбітражу (за наявності дійсної арбітражної угоди і/чи навіть початого арбітражного процесу) із про­ханням вжити заходи для забезпечення позову. Необхідність у застосуванні заходів для забезпечення позову ви­никає тоді, коли існує реальна загроза несумлінного поводження відповідача або коли неприйняття таких заходів унеможливлює ви­конання судового рішення. Для їх застосування недостатньо суб'єктивного побоювання щодо майбутньої неможливості чи переш­коди у виконанні рішення: слід переконати суд в обґрунтованості подібних побоювань, причому питання в будь-якому випадку вирішує суд. Під забезпеченням позову здебільшого розуміють діяльність судді чи суду із застосування передбачених законом заходів, що гарантують реальне виконання майбутнього рішення у справі в разі задоволення позову. 

Виділяють такі забезпечувальні заходи:  

•     які складаються з певних процесуальних дій, встановлених зако­ном;

•     застосовуються з метою гарантії виконання майбутнього судово­го рішення;

•     вживаються відповідними органами;

Усі ці заходи допускаються законом стосовно як пред'явленого, так і можливого в майбутньому позову [171]. Метою забезпечувальних заходів є збереження прав сторін чи предмета суперечки до винесення остаточного рішення у справі. Крім того, сторона-позивач завжди повинна передбачати мож­ливість вчинення відповідачем дій, що перешкоджають подальшому виконанню винесеного рішення, і повинна прагнути забезпечення реальної можливості такого виконання. Слід зазначити, що вжиття забезпечувальних заходів є ефективним на ранніх стадіях вирішення суперечки, тому що відповідач може використовувати цей час для переміщення активів або для ліквідації компанії, якої стосувалася угода, що стала предметом суперечки. Рішення про вжиття заходів із забезпечення позову може виноси­тися і третейським судом. На підставі даного рішення суд загальної юрисдикції виносить ухвалу про надання виконавчого листа. Нижче показано законодавче регулювання цього питання. Ст. 9 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" містить таке положення: "Звернення сторони в суд до чи під час арбітражного розгляду з проханням про вжиття заходів із забезпе­чення позову і винесення судом ухвали про прийняття таких заходів не є несумісним з арбітражною угодою". Аналогічне положення міс­титься в ст. 9 Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний ко­мерційний арбітраж 1985 р. У ст. 17 Закону "Про комерційний арбітраж" 1994 р. зазначено: "Якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття якою-небудь стороною таких забезпечувальних заходів стосовно предмета супе­речки, які вона вважає необхідними. Третейський суд може зажадати від будь-якої сторони надати належне забезпечення у зв'язку з такими заходами". Аналогічна норма міститься в ст. 17 Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж. Звертатися щодо забезпечувальних заходів сторони можуть у державні суди будь-якої держави, на території якої зареєстрований боржник чи перебуває його майно, а також держави, де майно, що належить відповідачеві, може з'явитися (наприклад, повітряні чи морські судна). Проте існують певні проблеми із застосуванням на практиці да­ного положення в Україні. У чинному цивільно-процесуальному ко­дексі України, глава 19 "Забезпечення позову" регулює питання за­безпечення тільки позовів, заявлених у цивільних судах України. Та­ке саме положення закріплено й у Господарському процесуальному кодексі України. Отже, вжиття забезпечувальних заходів допус­кається тільки в позовному провадженні в судах загальної юрис­дикції чи господарських судах України, і практика свідчить, що в більшості випадків суди відмовляють у прийнятті та розгляді по­зовів із вжиття забезпечувальних заходів щодо вимог, заявлених у міжнародному комерційному арбітражі. Ці обставини знижують ефективність арбітражу стосовно відповідачів, активи яких знахо­дяться в Україні й не є "виїзними". Значення альтернативної форми захисту прав з боку міжнород-ного комерційного арбітражу повинно зрости з набуттям чинності нового процесуального законодавства. Тому важливим стає подаль­ший розвиток судової практики. Стосовно міжнародного комер­ційного суду вона повинна враховувати і ті загальні тенденції, які існують в інших правових системах. Це сприятиме гармонізації публічних і правових засад у міжнародному приватному праві.