МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС І МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ

МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС І НОТАРІАЛЬНІ ДІЇ

   

Цивільний процес. загальні положення Захист прав інеоземних фізичних і юридичних осіб в Українні. Згідно зі ст. 410 нового Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) і міжнародні ор­ганізації (далі — іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними та юри­дичними особами України, за винятками, встановленими Консти­туцією та законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Проте законодавством України можуть бути визначені відповідні об­меження щодо громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав громадян, підприємств або організацій України. Особи без гро­мадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами Ук­раїни (ч. 3 ст. 410). Іноземні підприємства та організації мають право звертатися до господарських судів згідно із встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорювання прав та інтересів, що охороняються за­коном. Іноземні підприємства та організації мають процесуальні пра­ва та обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України (ст. 123 Господарського процесуального кодексу України — ГПК). Господарські суди розглядають справи за участю іноземних під­приємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача — на тери­торії України. 

Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:  

1)      місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

2)      іноземне підприємство чи організація має на території Укра­їни нерухоме майно, щодо якого виник спір (ст. 124 ГПК України).

У розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств та організацій господарські суди України виходять із встановленої ч. 3 ст. 4 ГПК пріоритетності застосування правил міжнародних дого­ворів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Ра­дою України, щодо правил, передбачених законодавством України. За змістом ст. 12-17, 41, 123 ГПК для іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності передбачено національний режим судового про­цесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки ГПК не містить інституту договірної підсудності, заінтересована сто­рона може звернутися до місцевого господарського суду лише відповідно до вимог ст. 13-16 ГПК про територіальну та виняткову підсудність справ, що підлягають розгляду в першій інстанції. Таким чином, господарські суди не вправі приймати до провад­ження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 124 ГПК, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Такі випадки передбачені, зокрема, Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяль­ності, укладеною державами — учасницями СНД у м. Києві 20 берез­ня 1992 р., Конвенцією про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ (Мінськ, 22 січня 1993 р.), двосторонніми договорами про правову допомогу та правові відно­сини, укладеними Україною. Отже, у випадках, коли міжнародний договір містить приписи про відповідну компетенцію суду, сторони мають право звернутись з позовом до місцевого господарського суду в порядку, передбаченому ГПК. Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випад­ках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладен­ня письмової провокаційної угоди між суб'єктом зовнішньоеко­номічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність). Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони провокаційної угоди повинні дотримуватися вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК щодо виключної компе­тенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації гос­подарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК. На цій самій підставі господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у проро-гаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або заз­начено суд, існування якого не передбачено Законом України "Про судоустрій України". З метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єкт-ності сторін спору господарський суд вживає заходи для визначення статусу іноземного підприємства або організації, яка є учасником су­дового процесу. Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. За відсут­ності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Правовий статус іноземного учасника судового процесу визначається за його особис­тим законом, який надає можливість з'ясувати обсяг правоздатності та дієздатності іноземної особи. Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за за­коном країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу. Право­вий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце про­живання. Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтвер­джується, як правило, випискою з торговельного (банківського, су­дового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Він може також підтверджу­ватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнають­ся як такі законодавством країни створення, громадянства або місце­знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни. Господарські суди керуються вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодав­ства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. За відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права госпо­дарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конс­титуції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності, ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на тери­торії іншої держави — учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодав­ством країни — місця укладення такого договору, якщо інше не пе­редбачено угодою сторін. Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, госпо­дарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства. Наприклад, ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено, що права та обов'яз­ки сторін зовнішньоекономічних договорів визначаються правом країни, вибраної сторонами при укладенні договору або в результаті погодження, а за відсутності такого погодження до зовнішньоеко­номічних договорів застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є продавцем, наймодавцем, ліцензіаром тощо. Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприєм­ницької діяльності господарський суд може застосовувати міжна­родні торгові звичаї. У сфері зовнішньоекономічних зв'язків в дея­ких випадках звичаї тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговою пала­тою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., видання МТП № 500), Уніфіковані правила з інка­со (редакція 1978 р., видання МТП № 322), Офіційні правила тлума­чення торговельних термінів "Інкотермс" (редакція 2000 р., видання МТП № 560). Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України", розра­хунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укла­деними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюють­ся відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів) повинні забезпечувати дотримання вимог, передбачених зазначеними Уніфікованими правилами. Відповідно до Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари. Отже, господарський суд у вирішенні спору застосовує звичаї у сфері міжнародної торгівлі у разі відсутності законодавства, що ре­гулює спірні відносини, або якщо угодою сторін передбачено засто­сування правил цих звичаїв. Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III Конвенції. Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що по­ходять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України. Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського статуту України. Засвідчення консулами зазначених документів означає встановлення і засвідчен­ня справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування. Легалізація іноземного документа є не­обхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою вста­новлення правильності вміщених у ньому відомостей за змістом. Відповідно до ст. 3 ГПК мова судочинства визначається ст. 21 За­кону України "Про мови в Українській РСР". Згідно з нею провад­ження зі справ за участю сторін, які перебувають на території Ук­раїни, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, в яких бере участь сторона, що перебуває на території держави з рес­публік колишнього СРСР, — російською. Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Вер­ховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, ст. 7 Договору між Ук­раїною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 30 жовтня 1992 р. встанов­лено, що при наданні правової допомоги кожна з договірних сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів на державну мову іншої сторони або на англійську мову. Якщо письмові докази подаються до господарського суду інозем­ною мовою, додається їх засвідчений у встановленому порядку пе­реклад українською мовою. Господарський суд на підставі ст. 38 ГПК може вимагати офіційний переклад цих документів державною мовою України. Слід мати на увазі, що у разі нотаріального засвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналу. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виник­нуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її здійснення компетент­ному спеціалісту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК. Оскільки на іноземні підприємства та організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні ви­конувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат. Судові витрати можуть сплачуватися уповноваженими представниками — резидентами України, які ведуть справу в господарському суді від імені іноземних суб'єктів господарювання і мають відповідні повно­важення згідно зі ст. 28 ГПК. Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здійснюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися у порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів. Такий порядок, зокрема, передбачено ст. 7 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності. Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання держав — учасниць СНД, слід враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24 грудня 1993 р.) і Угоду про порядок взаємного виконання рішень госпо­дарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 6 березня 1998 р.) Україна не підписала, а отже їх положен­ня в Україні не діють. Таким чином, відсутній механізм виконання рішення господарсь­кого суду в частині стягнення з іноземної особи державного мита. То­му господарські суди приймають до провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних ви­мог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у дохід державного бюджету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного тери­торіального органу Державного казначейства України. Пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу нада­ються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлено міжнародним договором про правову допомогу за учас­тю України. Якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої держави, стягувач може звер­нутися до компетентного органу цієї держави з клопотанням про примусове виконання такого рішення. Порядок визнання і примусового виконання іноземного судово­го рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності, двосторонніми договорами України про вза­ємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською На­родною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Рес­публікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересованої сторони надає документи для його виконання на те­риторії іноземної держави, а саме:

•     належним чином засвідчену копію рішення, про примусове вико­нання якого порушено клопотання;

•     офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення;  

•     документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес.

Законом України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" господарські суди не уповноважені вирішувати пи­тання про виконання на території України рішень іноземних судів, у тому числі господарських (арбітражних). Відповідно до ч. 8 ст. 5 Закону України "Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом" проваджен­ня зі справ про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регу­люється цим законом, якщо інше не передбачено міжнародними до­говорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Оскільки Україною не укладено жодного міжнарод­ного договору із визначенням особливостей цього провадження для кредиторів-нерезидентів, на них поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство, без будь-яких винятків та особливостей. Захист прав фізичних та юридичних осіб України за кордоном. За кордоном захищають права та інтереси юридичних осіб і грома­дян України консульські установи України (ст. 1 Консульського ста­туту України). Консул зобов'язаний вживати заходи для того, щоб юридичні особи та громадяни України користувалися у повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави пере­бування і міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, та міжнародними звичаями, а також для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України (ст. 20 Консульського статуту України). Консул має право без окремого доручення представляти в устано­вах держави перебування громадян України, якщо вони відсутні й не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки осо­би, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України). Відповідно до ст. 44 Консульського статуту України консул чи­нить нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Він також легалізує документи й акти, складені за участю властей консульсько­го округу, або такі, що виходять від цих властей. Органи України приймають такі документи та акти на розгляд лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Україна і держава перебування. Консульська легалізація полягає в установ­ленні та засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відтиску штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (ст. 54 Консульського статуту України). Питанням міжнародного цивільного процесу присвячено книгу IV Кодексу Бустаманте. Нижче наведено основні його положення.

Розділ І.

Загальні положення. Закон кожної договірної держави виз­начає компетенцію судів, так само як їхню організацію, форми проце­су, порядок виконання рішень та апеляції на ці рішення. Жодна з до­говірних держав не організовуватиме і не підтримуватиме на своїй те­риторії спеціальних трибуналів для осіб з інших договірних держав. Компетенція "ratione loci" (через обставини, пов'язані з місцем) підпорядкована, у порядку міжнародних відносин, законові до­говірної держави, що встановлює цю компетенцію. Компетенція "ratione materiae" (через обставини, пов'язані з предметом розгляду) і "ratione personae" (через обставини, що стосу­ються особи, про яку йдеться) у порядку міжнародних відносин не повинна ґрунтуватися договірними державами на статусі громадян або іноземців заінтересованих сторін на шкоду останнім.

Розділ II.

Компетенція. Суддею, компетентним, у першу чергу, розглядати позови, пов'язані із виконанням цивільних і торговель­них угод будь-якого виду, є той, кому сторони у справі відкрито або мовчки підпорядкувалися, при тому, що принаймні одна з них є гро­мадянином договірної держави, до якої належить суддя, або має там місце проживання, якщо в місцевому праві не зазначено інше. Таке підпорядкування речових і змішаних угод, пов'язаних з не­рухомою власністю, неможливе, якщо право країни, де власність зна­ходиться, забороняє це. Підпорядкуватися можна тільки судді, який володіє звичайною юрисдикцією на розгляд подібного роду справ у тому самому обсязі. У жодній справі сторони не можуть підпорядку­ватися відкрито або мовчки іншому судді чи судові, ніж той, якому вони підпорядковані відповідно до місцевих законів на розгляд справи в першій інстанції. Під відкритим підпорядкуванням розуміють підпорядкування, заінтересованих сторін у вигляді явного й остаточного заперечення власного суду і певної вказівки судді, якому вони себе підпорядковують. Мовчазне підпорядкування — факт звернення позивача до судді з позовною вимогою і факт здійснення відповідачем після його виклику до суду будь-яких заяв, крім заяв, зроблених з метою заперечення юрисдикції. Не вважається підпорядкуванням, якщо позов розгля­дається за неявки до суду. Крім випадків відкритого або мовчазного підпорядкування, якщо це не суперечить місцевому праву, суддею, компетентним розглядати особисті позови, є суддя місця виконання зобов'язання, а за відсут­ності такого — суддя постійного місця проживання або громадянства відповідачів і, додатково, — суддя їхнього місця перебування. Для розгляду речових позовів стосовно особистої власності компетент­ним є суддя місця, де знаходиться власність, і, якщо це невідомо пози­вачеві, то суддя місця проживання, а за відсутності такого — суддя місця перебування відповідача. Для розгляду речових позовів щодо нерухомої власності та змі­шаних позовів із розмежування і розділу загальної власності компе­тентним є суддя місця перебування власності. Якщо у передбачених двох попередніх випадках будь-яка власність розташована більш ніж в одній з договірних держав, звернення може бути подане до судів кожної з них, якщо це не заборонено стосовно нерухомості законом місця її перебування. У справах про спадкування за заповітом або без заповіту компе­тентним буде суд останнього місця проживання померлого. У разі процесу про неспроможність або банкрутство, якщо боржник діяв добровільно, компетентним є суд місця проживання останнього. Якщо цей процес розпочато кредиторами, компетентним буде суд одного з місць, де було заявлене клопотання про початок процесу. При цьому перевага віддається місцю доміцилія боржника, якщо він або більшість кредиторів вимагають цього. Щодо добровільної юрисдикції, крім випадків підпорядкування, що не суперечить місцевому праву, компетентним буде суд місця, де особа, яка висунула вимогу, має або мала свій доміцилій, а за відсут­ності такого — своє перебування. Стосовно добровільної юрисдикції щодо торговельних справ, за винятком випадку підпорядкування і якщо місцевий закон не містить іншого, компетентним є суд місця, де зобов'язання повинне бути виконане, або за відсутності такого — суд місця події, з якого походить зобов'язання. У кожній договірній державі щодо компетентності різних судів перевага віддається відповідно до положень національного права. Іноземні консули також належать до цивільної юрисдикції суддів і судів країни свого перебування, за винятком їхніх офіційних дій. Судді й суди за жодною справою не можуть застосовувати приму­сових або інших заходів, що повинні здійснюватися в приміщеннях посольств або консульств та їхніх архівів, і так само щодо диплома­тичної або консульської кореспонденції без згоди відповідного дип­ломатичного або консульського агента.  

Розділ IV.

Право бути стороною в процесі та його форми. Грома­дяни кожної договірної держави користуватимуться у всіх інших державах правом мати захисника, призначеного їм на тих самих умо­вах, що і для власних громадян. Ніяких відмінностей між власними громадянами й іноземцями в договірних державах стосовно надання судової застави не повинно бути. Іноземці, які належать до однієї з договірних держав, можуть здійснювати в інших державах право на позов у кримінальних спра­вах на тих самих умовах, що і власні громадяни. Ці іноземці не по­винні надавати застави для порушення приватного обвинувачення у справах, за якими вона вимагається від своїх громадян. Жодна з до­говірних держав не жадатиме від громадян іншої держави застави "judicio sisti" або "onus probandi" у випадках, коли вони не потрібні від власних громадян. Ні попереднє накладення арешту на майно, ні передання на пору­ки або будь-які інші заходи аналогічного характеру не застосовува­тимуться до громадян договірних держав на тій підставі, що вони є іноземцями.  

Розділ V.

Судові вимоги і судові доручення. Кожна судова дія, яку договірна держава має намір почати в іншій державі, повинна здійснюватися шляхом судових вимог або судових доручень, переда­них дипломатичним шляхом. Проте держави, що домовляються, мо­жуть погодитися на прийняття у взаємовідносинах будь-якої іншої форми передання за цивільними і кримінальними справами. Суд, що надіслав судову вимогу, повинен вирішити питання своєї власної компетенції, законності та доцільності дії або доказу без втрат для юрисдикції суду, якому адресовано зазначену вимогу. Суд, якому спрямовано судову вимогу, вирішує питання про власну ком­петенцію "ratione materiae" стосовно дії, яку він повинен вчинити. Той, хто одержує судову вимогу або судове доручення, повинен ви­конати її відповідно до права держави, яка надіслала її, стосовно об'єкта і відповідно до власного права щодо форми. Судова вимога повинна бути складена мовою держави, що надіслала її, і мати переклад на мову держави, якій вона адресована, завірений належним чином присяжним публічним перекладачем. Сторони, заінтересовані у виконанні судової вимоги і доручення приватного характеру, мають призначити повіреного, який нестиме відповідальність за витрати повірених і здійснення розслідування.

Розділ VI.

Винятки міжнародного характеру. "Litispendencia" (вимога про припинення провадження у справі) у разі пред'явлення позову в іншій договірній державі може бути заявлена за цивільни­ми справами, коли судове рішення, винесене в одній з них, має наслідки в іншій як "res judicata" (рішення, що набуло чинності), за кримінальними справами — на тій підставі, що справу, розглянуту в іншій договірній державі, не завершено. "Res judicata", засноване на рішенні іншої договірної держави, діятиме тільки в тому разі, коли воно було винесене в присутності сторін або їхніх законних представників, і не виникло питання про компетенцію іноземного суду в силу положень цього Кодексу. В усіх випадках правовідносини, регульовані цим Кодексом, сто­совно компетенції, заснованої на його положеннях, можуть бути ад­ресовані до юрисдикції суду.  

Розділ VII.

Докази. Глава I. Загальні положення про докази. Право, яке застосовується до правопорушення або правочину, що є предме­том цивільного чи торговельного позову, визначає, на кому лежить тягар доведення. Для визначення способів доведення, що можуть бу­ти використані в кожному випадку, повинен застосовуватися закон місця, в якому дія або факт, що підлягає доказу, відбувалися, за ви­нятком тих, які не допускаються законом місця пред'явлення позову. Форма доказу регулюється законом, що діє в місці, де доказ пред'яв­ляється. Значущість доказу визначається законом суду.  

Документи, видані в кожній з договірних держав, матимуть в інших державах таке саме значення в суді, як документи, видані в цих державах, за умови, що вони відповідають таким вимогам:  

1)       предмет дії або контракту законний і дозволений законами країни, де він виконуються і де він представляється;  

2)       договірні сторони мають право і спроможні зв'язувати себе зобов'язаннями відповідно до їхнього особистого закону;  

3)       при їх виконанні мають бути дотримані форми і формальності, передбачені в країні, де дії або контракти повинні виконуватися;

4)       документ засвідчений і містить інші реквізити, що необхідні для його визнання в місці, де він представляється.

Виконавча сила документа регулюється місцевим законом. Дієздатність свідків та їхній відвід регулюються законом, якому підпорядковані правові відносини, що є предметом позову. Форма присяги регулюється законом судді або суду, перед яким вона ви­мовляється, і її дійсність визначається законом, який застосовується до факту, стосовно якого присяга складається. Презумпції, що вип­ливають з події, регулюються законом місця, де ця подія відбулася. Побічний доказ регулюється законом судді або суду. Судді та суди кожної договірної держави застосовуватимуть "ex officio" (офіційно, у силу обійманої посади) у відповідних випадках закони інших держав без шкоди засобам доведення, які тут наво­дяться. Сторона, що вимагає застосування закону будь-якої до­говірної держави в одній з них, або відмовляє в такому застосуванні, може засвідчити текст закону, його чинність і зміст підписами двох практикуючих юристів країни, про чиє законодавство йде мова; це посвідчення повинне бути належним чином завірене. За відсутності доказу або якщо суддя чи суд вважатимуть його не­належним з яких-небудь причин, вони можуть зажадати "ex officio" перед винесенням рішення дипломатичними каналами, щоб держава, про чиє законодавство йдеться, надала довідку про текст, чинність і зміст застосованого закону. Кожна договірна держава зобов'язана як­найшвидше надати іншим державам цю інформацію. Інформація по­винна виходити від Верховного суду або якого-небудь з його підрозділів чи відділів, від Державного прокурора або від Департа­менту чи Міністерства юстиції.  

Розділ VIII.

Апеляційна скарга. У кожній договірній державі, в якій передбачено апеляційну скаргу або інший подібний інститут, вона може бути подана внаслідок порушення, помилкового тлума­чення або неналежного застосування закону іншої договірної держа­ви на тих самих умовах і в тих самих випадках, що і для національ­ного права.

Розділ IX.

Банкрутство або неспроможність. Якщо неспромож­ний або збанкрутілий боржник має тільки один цивільний або торго­вельний доміцилій, то можливий лише один попередній розгляд про неспроможність чи банкрутство або одне припинення платежів, або компромісна угода боржника з кредитором ("quita y espera") стосов­но усього його майна і його зобов'язань у договірних державах. Стаття 415. Якщо та саме особа або товариство має більш ніж в одній договірній державі різні комерційні підрозділи, які економічно розділені, то може бути пред'явлене стільки позовів про попередній розгляд банкрутства, скільки існує комерційних підрозділів. Рішення з приводу дієздатності банкрута або неспроможного борж­ника має екстериторіальну дію за умови виконання формальностей із реєстрації або публікації, що можуть передбачатися законодавством кожної держави. Рішення про банкрутство або неспроможність, винесе­не в одній з договірних держав, повинне виконуватися в інших держа­вах у випадках і способом, передбаченим у цьому Кодексі стосовно судових рішень; але воно матиме наслідки "res judicata" з моменту, коли рішення буде остаточним для осіб, щодо яких воно прийняте. Повноваження і функції довірчого власника, призначеного в одній з договірних держав відповідно до положень цього Кодексу, матимуть екстериторіальні наслідки в інших державах без не­обхідності якогось місцевого розгляду. Зворотна сила рішення про банкрутство або неспроможність і скасування визначених актів на підставі таких рішень регулюється законом, який застосовується до них і діє на території всіх інших договірних держав. Речові позови і права такого ж характеру продовжуватимуть ре­гулюватися законом місця перебування речі, незважаючи на рішення про банкрутство або неспроможність, і вони належать до компетенції судів місця їхнього перебування.

Глава III. Угода і відновлення у правах. Угода між кредиторами і банкрутом або неспроможною особою матиме екстериторіальну дію в інших договірних державах, за винятком права на речовий позов кредиторів, які у цій угоді не беруть участі. Відновлення банкрута в правах має також екстериторіальну дію в інших договірних державах з моменту, коли судове рішення, яким таке відновлення провадить­ся, стає остаточним і здійснюється відповідно до його умов.

Розділ X.

Виконання рішень, винесених іноземними судами. Кожне судове рішення за цивільною або адміністративною справою, вине­сене в одній з договірних держав, матиме чинність і може бути вико­нане в іншій за умови, що:  

)  суддя або суд, який виніс його, мали компетенцію розглядати дану справу і приймати рішення за нею відповідно до норм даного Кодексу;

2)       сторони одержали виклик до суду особисто або через їхнього законного представника;  

3)       судове рішення не суперечить публічному порядку або публічному праву держави, в якій воно повинне виконуватися;

4)       судове рішення виконується в державі, в якій було винесене;

5)       судове рішення офіційно перекладене посадовою особою або перекладачем держави, в якій воно повинне виконуватися, якщо мо­ва цієї держави інша, ніж мова рішення;

6)       документ, що містить рішення, задовольняв вимогам, не­обхідним для визнання його дійсним у країні, з якої воно походить, і тим вимогам, що законодавство держави, в якій запитується вико­нання судового рішення, пред'являє для визнання дійсності. Виконання судового рішення повинне запитуватися в компетент­ному суді для приведення його в дію після здійснення формальнос­тей, встановлених внутрішнім законодавством. У цьому разі кожна регресна вимога щодо постанови суду, винесеної відповідно до зако­нодавства тієї держави стосовно остаточного судового рішення, може бути пред'явлена в суд вищої інстанції. Суддя або суд, в якому запитується виконання, повинні перед виконанням або відмовою у ньому протягом 20 днів вислухати сто­рону, проти якої це рішення винесене, а також прокурора. Сторону, яка повинна бути вислухана, викликають шляхом судової вимоги або судового доручення відповідно до положень Кодексу, якщо ця сторона має доміцилій в іноземній державі й не має належного представництва в країні, або у формі, визначеній місцевим законом, якщо ця сторона має доміцилій у державі, до якої звертаються з про­ханням. Після закінчення терміну для з'явлення, встановленого суддею або судом, справа розглядається незалежно від того, з'явилася вик­ликана сторона чи ні. Якщо у виконанні відмовлено, судове рішення повинне бути повернуте тому, хто його пред'явив. У разі прийняття його до виконання судове рішення регулюється процесуальними правилами, встановленими законом судді або суду для власних судо­вих рішень.