МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ  

Міжнародна система охорони інтелектуальної власності спрямова­на на формування єдиних підходів до забезпечення її прав. Комплекс заходів щодо міжнародного співробітництва координує Всесвітня ор­ганізація інтелектуальної власності, що є однією із 16 спеціалізованих організацій в системі ООН. ВОІВ у її сучасному вигляді було започатковано у 1883 і 1886 рр. укладенням відповідно Паризької конвенції з охорони промислової власності та Бернської конвенції з охороні літературних і художніх творів. Кожна з цих конвенцій передбачала створення секретаріату — Міжнародного бюро. 14 липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцією про зас­нування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, яка набу­ла чинності у 1970 р. Конвенція визначає об'єкти інтелектуальної власності, права на які мають охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність — це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність ар­тистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, права на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промислові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти не­добросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій і художній галу­зях. На 1 січня 2004 р. 179 держав є учасницями Конвенції. Основними цілями ВОІВ є:

•     сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шля­хом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією;  

•     забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а та­кож інших договорів, адміністративні функції стосовно яких ви­конує ВОІВ. З метою сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законодавств у сфері охорони інтелектуальної власності; надає технічну допомогу країнам, що розвиваються; збирає і поширює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків; сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами. ВОІВ має три керівних органи:  

1)    Генеральна Асамблея, членами якої є держави — учасниці ВОІВ, а також Паризького і/або Бернського союзів;

2)    Конференція, членами якої є всі держави — учасниці ВОІВ;

3)    Координаційний комітет, члени якого обираються із членів ВОІВ, Паризького і Бернського комітетів; Швейцарія є членом "ex officio". ВОІВ виконує адміністративні функції 23 міжнародних дого­ворів щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності. Вирізняють три групи таких договорів :  

1.   Договори з охорони інтелектуальної власності, що визначають міжнародні стандарти з цього питання. До них належать, зокрема,:

•     Паризька конвенція з охорони промислової власності;

•     Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів;  

•     Всесвітня конвенція про авторське право;

•     Найробський договір про охорону Олімпійського символу;

•     Вашингтонський договір про інтелектуальну власність сто­совно інтегральних мікросхем;  

•     Договір про закони щодо товарних знаків (TLT);

•     Договір про патентні закони (PLT)

•     Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин;

•     Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворювання їхніх фонограм;

•     Договір ВОІВ про авторське прав;

•     Договір ВОІВ про виконання і фонограми;  

•     Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.

2.   Договори, що забезпечують правову охорону різних об'єктів інтелектуальної власності в різних державах. Вони визначають спеціальні процедури, що надають можливість заявникам зручно і значно дешевше набувати права інтелектуальної власності на вина- ходи, промислові зразки, торговельні марки:

•     Договір про патентну кооперацію (РСТ);

•     Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків;  

•     Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстра­цію знаків;

•     Будапештський договір про міжнародне визнання депону­вання мікроорганізмів з метою патентної процедури;

•     Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків. 3. Договори, що встановлюють міжнародні класифікації для різних об'єктів інтелектуальної власності:

•     Страсбурзька угода  про  Міжнародну  патентну  кла­сифікацію;

•     Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і пос­луг для реєстрації знаків;

•     Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промис­лових зразків;  

•     Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображу­вальних елементів торговельних марок.

Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. (Паризька конвенція)1. Забезпечує правову охорону результатів інтелектуальної діяльності, спрямованих на підвищення суттєвої якості товарів; в інших країнах можлива на базі її принципів. Кон­венція застосовується для об'єктів прав промислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних ма­рок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових наймену­вань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конку­ренції. Головні положення Конвенції поділено на три основні кате­горії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав. Національний режим. Відповідно до положень національного ре­жиму Конвенція передбачає, що стосовно правової охорони об'єктів прав промислової власності кожна країна-учасниця повинна надава­ти громадянам інших країн-учасниць такий самий режим правової охорони, як і для власних громадян. Це положення поширюється та­кож на громадян країн, які не є її учасницями, якщо вони мають постійне місце проживання, або діюче промислове чи комерційне  1 Для України Конвенція чинна з 25 грудня 1991 р. підприємство у країні-учасниці. Конвенція дозволяє країнам-учас-ницям вимагати обов'язкового представництва іноземних осіб про­фесійними національними патентними повіреними, зареєстрованими у патентному відомстві країни. Право пріоритету. Конвенція передбачає право пріоритету на ви­находи (а також корисні моделі, де вони набувають правової охоро­ни), торговельні марки і промислові зразки. Це право означає, що на підставі правильно оформленої першої заявки, поданої в одній з країн-учасниць, заявник може протягом певного періоду (12 місяців для винаходів і корисних моделей та 6 місяців для промислових зразків і торговельних марок) подати заявку на надання охоронного документа в будь-якій іншій країні-учасниці. Ці пізніші заявки роз­глядаються як такі, що подані в той самий день, що і перша заявка. Іншими словами, пізніші заявки мають пріоритет (звідси термін "право пріоритету") стосовно заявок, які протягом того самого пері­оду можуть бути подані іншими особами на ті самі винахід, корисну модель, торговельну марку або промисловий зразок. Крім того, на ці пізніші заявки, що базуються на першій, не впливатиме будь-яка подія, що може статися у зазначений проміжок часу, зокрема роз­криття сутності винаходу шляхом його публікування або продаж то­варів, маркованих торговельною маркою, чи виробів, виготовлених із застосуванням промислового зразка. Однією з головних практичних переваг цього положення є те, що у разі бажання заявника одержати правову охорону в кількох кра­їнах йому не потрібно подавати всі заявки одночасно, оскільки він має у своєму розпорядженні 6 або 12 місяців для того, щоб виріши­ти, в яких саме країнах він бажає одержати правову охорону, і ор­ганізувати належні заходи для її забезпечення. Переважно обирають країни, в яких заявник бажає використовувати і продавати свій ви­нахід або захищати його від можливих конкурентів. Загальні норми щодо матеріальних прав. Конвенція встановлює декілька загальних правил, яких повинні дотримуватися всі країни-учасниці. Найважливішими з них є:  

1) патенти, видані в різних країнах-учасницях на один і той са­мий винахід, не залежать один від одного, тобто видача патенту на винахід в одній країні-учасниці не зобов'язує інші країни-учасниці видавати патент на саме цей винахід. У наданні патенту на винахід не може бути відмовлено, цей патент не може бути відхилений чи анульований або його дія не може бути припинена у будь-якій країні-учасниці на підставі того, що у наданні патенту на цей винахід було відмовлено або він був відхилений, анульований чи припинив свою дію у будь-якій іншій країні-учасниці;  

2)       винахідник має право бути названий як такий у патенті на ви­нахід;

3)       у наданні патенту на винахід не може бути відмовлено і він не може бути визнаний недійсним на підставі того, що продаж прист­рою, виробу чи речовини, які є об'єктами запатентованого винаходу, або пристрою, виробу, речовини, виготовлених способом, що стано­вить об'єкт запатентованого винаходу, підпадає під заборону чи об­меження, що випливають із національного законодавства (оскільки патентування і використання винаходу — різні питання);

4)       кожна країна-учасниця, норми національного законодавства якої передбачають надання примусових ліцензій, для запобігання зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення прав на запатентований винахід, має право на це лише з певними обме­женнями. Так, примусова ліцензія (надана не власником патенту на винахід, а державним органом відповідної країни-учасниці), яка базується на невикористанні запатентованого винаходу, може бути надана лише відповідно до клопотання, поданого після того, як протягом трьох або чотирьох років запатентований винахід не ви­користовувався або використовувався недостатньо. У наданні при­мусової ліцензії може бути відмовлено, якщо власник патенту обґрунтує законні причини, що виправдовують його бездіяльність;  

5)       анулювання патенту на винахід може бути передбачене тіль­ки у разі недостатності надання примусової ліцензії для запобігання зловживанням. Тоді процедура анулювання патенту на винахід може бути розпочата лише після закінчення двох років з дати надання пер­шої примусової ліцензії. Конвенція містить також інші положення стосовно регулювання правовідносин, пов'язаних з охороною прав інших об'єктів промис­лової власності зокрема промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань, географічних зазначень, назв місця походження. Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів 1886 р. Складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів (ст. 2), термінів охорони (ст. 7), правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотог­рафій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони (ст. 3-6), зворотної сили її норм (ст. 18) та ін. Деякі норми регулю­ють діяльність органів управління Бернським союзом. Країни — учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, яке не має кор­донів. При визначенні суб'єктів охорони тут використовується тери­торіальний принцип, відповідно до якого перевага віддається країні походження твору (країні першого опублікування). Автори з країн — членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни по­ходження твору, стосовно своїх витворів "правами, що надаються в даний час або надаватимуться надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, тобто національним режимом, а також пра­вами, особливо наданими даною Конвенцією" (ст. 5). Така сама охо­рона надається авторам — громадянам держав, що не є членами Со­юзу, якщо їхні твори були опубліковані в одній із країн Союзу або одночасно в країнах, одна з яких належить, а інша не належить до Союзу. Охорона неопублікованих творів надається тільки авторам — громадянам держав, які є членами Союзу. Максимальний термін охорони авторських прав охоплює увесь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фо­тографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені. Про­те країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір. Авторські права в Конвенції поділяються на дві групи:

1)       особисті майнові та немайнові права, встановлені національ­ним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охо­рони;

2)       спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції: виключне право автора на переклад свого твору, на відтворення, публічне ви­конання драматичного або музичного твору, передача їх по радіо або те­лебаченню, а також публічне читання, перероблення, магнітний за­пис та ін.

Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо. Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин 1961 р. (Конвенція иРОУ)1. Головна мета її — визнання за се­лекціонером, який вивів новий сорт рослин, або за його правонас­тупником права, зміст та умови здійснення якого встановлюються Конвенцією. Вона не лише вимагає, щоб країни-учасниці забезпечи­ли правову охорону нових сортів рослин, а й містить чіткі детальні норми щодо критеріїв їх охорони і порядку її надання. Крім того, рег­ламентує норми щодо обсягу правової охорони, можливих її обме­жень, винятків та анулювання. Конвенція встановлює, за умови дот­римання певних обмежень, принцип національного режиму для се­лекціонерів з інших країн-учасниць. Це означає, що в будь-якій країні-учасниці громадянам або резидентам інших країн-учасниць иРОУ надається такий самий правовий режим, що і своїм громадя­нам або резидентам. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури 1977 р. (Будапешт­ський договір)2. Розкриття сутності винаходу є необхідною умо­вою для надання патенту на нього. Як правило, сутність винаходу розкривається шляхом публікування його опису в письмовій формі. Проте, якщо об'єктом винаходу є новий штам мікроорганізмів (інший біологічний матеріал) або спосіб використання штаму мікроорганізмів, у більшості випадків це неможливо і може бути здійснено лише шляхом депонування штаму мікроорганізмів у спеціальній установі. Для уникнення необхідності такого депонування у кожній країні, де подано заявку на надання патенту на винахід, Договір передбачає, що одне депонування штаму мікроорганізмів у будь-якому міжнародному органі з депонування є достатнім для здійснення процедур з одержання патенту на винахід у національ­них патентних відомствах всіх країн — учасниць Договору, а також у будь-якому регіональному патентному відомстві (якщо така регіональна організація заявляє про визнання дії Будапештського договору).    

1 Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України від 2 червня 1995        р. № 209/95-ВР.

2 Україна приєдналася до договору відповідно до Закону України від 1 листопада 1996        р. № 474/96-ВР.

Договір набув чинності для України 2 липня 1997 р. Вашингтонський договір про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем 1989 р. За станом на 1 січня 2004 р. цей До­говір не набув чинності. Незважаючи на це, його було внесено до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) у межах СОТ з такими змінами:

•     термін охорони становить 10 (а не 8) років;  

•     виключне право власника поширюється також на вироби, які містять інтегральні мікросхеми з топографією, що охороняється;

•     обставини, за яких топографії можуть використовуватися без зго­ди правовласника, обмеженіші. Відповідно до Договору кожна договірна сторона зобов'язана забезпечити на усій своїй території охорону інтелектуальної влас­ності стосовно оригіналів топографій інтегральних мікросхем, неза­лежно від факту вміщення інтегральної мікросхеми у виріб.

Кожна договірна сторона повинна надавати фізичним і юридичним особам інших договірних сторін такий самий режим, як і своїм громадянам (національний режим). Договірні сторони повинні визнавати непра­вомірними такі дії, якщо вони здійснюються без дозволу правовлас-ника: відтворення топографії, ввезення, продаж та інші види поши­рення у комерційних цілях топографій чи інтегральних мікросхем, що містять топографію. Проте деякі дії можуть вільно чинитися в приватних цілях або винятково з метою оцінки, аналізу, досліджень та навчання. Більш того, передбачається можливість надання примусової ліцензії з вип­латою справедливої винагороди правовласнику після безуспішних спроб з боку третіх осіб одержати у нього дозвіл. Аналогічним чином будь-яка договірна сторона може застосовувати заходи, у тому числі надання примусової ліцензії, здійснювані виконавчим чи судовим органом цієї сторони після виконання встановленої процедури відповідно до її законів, що забезпечують вільну конкуренцію і за­побігання зловживанням з боку правовласника. Договірні сторони можуть здійснювати охорону топографій за умови їх використання в комерційних цілях або подання заявки на їх реєстрацію. Найробский договір про охорону Олімпійського символу 1981 р. Усі держави — учасниці цього Договору зобов'язані охороняти Олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання в комерційних цілях (у рекламних оголошеннях, на товарах, як знак то­що) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Договір також передбачає, що в усіх випадках, коли Міжнародному олімпійському комітету надходять ліцензійні платежі за дозвіл на використання олімпійського символу в комерційних цілях, частина доходів повинна відраховуватися на користь заінтересованих олімпійських комітетів. Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р. (Договір ТЬТ). Метою його є гармонізація вимог до процедури набуття прав на торговельні марки. Більшість положень ТЬТ пов'язана з цією про­цедурою, що може бути поділена на три основні фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і продовження реєстрації. Прави­ла щодо кожної з фаз складені таким чином, щоб чітко визначити максимальні вимоги, які компетентне відомство може ставити до за­явника чи власника знака. Подання заявки на реєстрацію. За максимальними вимогами відповідно до Договору заявка повинна містити:  

•     заяву, ім'я та адресу, а також інші відомості щодо заявника або його представника;  

•     вказівки щодо знака (стандартні або нестандартні символи, опис знака, колір, об'ємність тощо);

•     назви товарів і/або послуг із зазначенням класів, згрупованих відповідно до Ніццької класифікації. Кожна держава-учасниця повинна також дозволяти, щоб заявка стосувалася товарів і/чи послуг, які належать до кількох класів міжнародної (Ніццької) класифікації. Жодна із держав-учасниць не може вимагати від заявника виписки з торгового чи іншого реєстру, зазначення сфери його діяльності або надання доказів, що знак за­реєстровано в інших державах. Зміни після реєстрації. Можуть стосуватися найменування або імені заявника чи власника реєстрації знака, його адреси. Формальні вимоги щодо цього чітко визначені. Висування інших вимог заборо­нено. Навіть якщо зміна стосується декількох заявок або реєстрацій, досить однієї заяви про внесення змін. Продовження реєстрації. У Договорі зазначено стандартну три­валість первісного терміну реєстрації, а також тривалість кожного наступного терміну продовження, що становить 10 років. Крім того, передбачено, що доручення може стосуватися кількох заявок і реєс­трацій того самого власника. За винятком випадків відмови від реєстрації, заборонено також вимагати нотаріального засвідчення, завірення або легалізації будь-якого підпису. Договір про патентні закони (Договір РЬТ). Призначений для розроблення єдиної міжнародно-стандартизованої низки формальних вимог, гармонізованих з Договором РСТ, для національних і регіональних патентних відомств, а в національній фазі, відповідно до Договору РСТ, — для подання та експертизи національних і регіональних заявок на надання патенту на ви­нахід, підтримання чинності патентів і деяких додаткових вимог, пов'язаних з патентами або заявками (наприклад, вимоги стосов­но електронного подання заявки, патентних повірених і реє­страції прав на винаходи в патентних відомствах, зменшення ри­зику втрати прав у разі невиконання формальних вимог, послаб­лення і поновлення прав за порушення деяких граничних термінів). Договір РЬТ регламентує максимальний набір вимог, які можуть застосовуватися патентним відомством країни-учасниці. Патентне відомство може передбачати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, які розглядає Договір РЬТ. Іншими словами, цей договір не визначає єдиної процедури для всіх країн-учасниць, але країна-учас-ниця може встановити менше обмежень або зручніші вимоги для ко­ристувача, ніж передбачено Договором РЬТ. Мадридська угода про запобігання поширенню неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження на товарах 1891 р. Була переглянута 1911 р. у Вашингтоні, 1925 р. — у Гаазі, 1934 р. — у Лондоні, 1958 р. — у Лісабоні, 1967 р. — у Стокгольмі. Згідно з Угодою усі товари, які мають такі географічні зазначення, за умови, що вони прямо чи опосередковано вказують на одну з країн — учасниць Угоди чи на регіон на території цієї країни, підлягають конфіскації під час імпорту, або імпорт таких товарів повинен бути забороненим, або щодо такого імпорту товарів повинні вживатися інші заходи і санкції. Угода визначає випадки і способи вимоги та здійснення такої конфіскації товарів. При цьому для продажу, показу чи пропозиції для продажу товарів заборонено використовувати географічні зазна­чення, які можуть ввести споживачів в оману щодо походження цих товарів. Суди кожної країни — учасниці Угоди мають право вирішу­вати, які географічні зазначення не відповідають її положенням че­рез їх загальний характер (за винятком регіональних географічних зазначень щодо спиртних напоїв). Мадридська угода про міжнародну реєстрацію прав на торго­вельні марки 1891 р. (Мадридська угода) і Протокол до Мадрид­ської угоди 28 грудня 1989 р.1 Передбачають міжнародну реєстра­цію прав на торговельні марки для товарів і послуг у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрація прав на торговельну марку, здійснена в межах цієї угоди, називається міжнародною, тому що зазначені права набувають чинності у кількох країнах і потенційно — в усіх країнах — учасницях Паризької конвенції (за винятком країни походження даної торговельної марки). Для можливості користування перевагами Угоди заявник пови­нен бути громадянином однієї з країн — учасниць Паризької кон­венції або постійно мешкати, перебувати чи володіти майном і діючим промисловим або комерційним підприємством на території однієї з таких країн. Спершу заявник повинен зареєструвати права на свою торговельну марку в національному патентному відомстві країни її походження або в регіональному відомстві з торговельних марок і лише після цього подавати заявку на міжнародну реєстрацію прав щодо цієї торговельної марки через вказане національне чи регіональне патентне відомство. Відомості щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на заяв­лену торговельну марку публікуються Міжнародним бюро ВОІВ, і про це повідомляється країнам — учасницям Паризької конвенції або регіональному відомству країн Бенілюксу, де заявник здійснює процедуру реєстрації прав. Кожне патентне відомство такої країни чи регіональне відомство країн Бенілюксу може протягом одного ро­ку заявити, вказавши підстави, що реєстрація прав на дану торго­вельну марку не може бути здійснена на території цієї країни. Після такої заяви процедура, пов'язана з реєстрацією прав на цю торго­вельну марку, продовжується у зазначених національному чи регіональному патентному відомстві або в судах відповідних країн —   1Україна бере участь в Угоді з 25 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків" від 1 червня 2000 р. № 1763-ІІІ. Закон містить засте­реження: "Строк про повідомлення про відмову в охороні становитиме 18 місяців, а у випадку, коли відмова в охороні може бути результатом заперечення проти надання охорони, то про таку відмову може бути повідомлено після закінчення 18 місяців" (Офіційний вісник України. — 2000. — №. 23). учасниць Паризької конвенції. Якщо таку заяву не було зроблено протягом одного року, міжнародна реєстрація прав на торговельну марку набуває чинності національної або регіональної (країни Бенілюксу) реєстрації прав. Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку надає деякі переваги її власнику. Після реєстрації таких прав у країні — учасниці Паризької конвенції чи регіональному відомстві країн Бенілюксу, що є країною походження цієї марки, власник прав на неї повинен подати лише одну заявку однією мовою і сплатити збори одному компетентному органу (Міжнародному бюро ВОІВ) замість подан­ня окремих заявок різними мовами у національні (або регіональні) патентні відомства різних країн — учасниць Паризької конвенції, сплачуючи збори окремо кожному відомству. Подібні переваги існують також у разі подовження дії реєс­трації прав (через кожні 20 років) чи внесення змін до цієї реєстрації. З дати міжнародної реєстрації прав на торговельні марки зазна­чені права у кожній вибраній країні — учасниці Паризької кон­венції захищаються аналогічно тому, якщо б права на цю марку було зареєстровано безпосередньо в патентному відомстві цієї країни. Дію міжнародної реєстрації прав можна поширювати на країну — учасницю Паризької конвенції, яка не була зазначена у міжнародній заявці, шляхом подання відповідного клопотання. Протягом 5 років з дати міжнародної реєстрації прав на торго­вельну марку дія цієї реєстрації залежить від торговельної марки, права на яку зареєстровано чи заявлено на реєстрацію в патентному відомстві країни походження. Міжнародна реєстрація прав на тор­говельну марку вигідна національним та регіональним патентним відомствам (наприклад, відомству країн Бенілюксу), оскільки вона зменшує обсяг роботи, яку вони повинні були б виконувати в про­тивному разі. Наприклад, їм не потрібно публікувати відомості що­до зареєстрованих прав на торговельні марки. Частина зборів, що сплачуються Міжнародному бюро ВОІВ, передається країнам — учасницям Паризької конвенції, зазначеним для одержання право­вої охорони. Протокол до Мадридської угоди прийнято з метою запровад­ження певних нових елементів до системи міжнародної реєстрації прав на торговельні марки, існуючої згідно з Мадридською угодою. Ці нові елементи усувають перешкоди, що заважали певним країнам приєднатися до Мадридської угоди. Протокол діє як до­повнення до неї. Порівняно з Мадридською угодою Протокол до неї запроваджує такі основі нововведення:

•     заявник може обґрунтувати свою заявку на міжнародну реєстра­цію прав на торговельну марку не лише на підставі реєстрації прав на неї у національному (чи регіональному) патентному відомстві країни походження, а й на підставі заявки на національ­ну (чи регіональну) реєстрацію прав на цю марку, подану до даного патентного відомства;  

•     кожна країна — учасниця Паризької конвенції, на території якої заявник просить правової охорони на свою торговельну марку, може протягом 18 місяців (замість одного року), і навіть протя­гом тривалішого періоду у разі оспорювання, заявити, що реєстрація прав на цю марку не може бути здійснена на її тери­торії;

•     патентне відомство кожної країни — учасниці Паризької кон­венції може отримати більші суми зборів порівняно з одержани­ми за Мадридською угодою;

•     міжнародна реєстрація прав на торговельну марку, що анулюєть­ся на вимогу патентного відомства країни походження цієї мар­ки (наприклад, через те, що базову заявку було відхилено чи ба­зову реєстрацію прав визнано недійсною протягом 5 років з дати міжнародної реєстрації прав), може бути перетворена на націо­нальні (чи регіональні) заявки на реєстрацію прав на цю торго­вельну марку із збереженням дати подання міжнародної заявки і, у відповідних випадках, набуває пріоритету (можливість, не передбачена Мадридською угодою). Крім того, заявки на реєс­трацію прав на торговельні марки відповідно до Протоколу до Мадридської угоди можна подавати не лише французькою, а й англійською мовою. Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки 1925 р. (Гаазька угода). Є багатостороннім договором, який спрощує набуття прав на промисловий зразок у країнах-учасницях. Вона дає змогу громадянам і особам, які мають постійне місце про­живання чи місцезнаходження у країні — учасниці Угоди, одержати правову охорону промислового зразка в усіх інших країнах-учасни-цях шляхом простої та недорогої процедури, а саме подання безпосе­редньо до Міжнародного бюро ВОІВ єдиної міжнародної заявки однією мовою (англійською або французькою) і документа щодо сплати збору в однаковій валюті. Основні положення Угоди:

1)       міжнародна реєстрація прав на промислові зразки може бути здійснена безпосередньо через Міжнародне бюро ВОІВ або через національне патентне відомство країни — учасниці Гаазь­кої угоди, яка є країною чи місцезнаходженням заявника, якщо законодавством цієї держави таке передбачено. При цьому національне законодавство будь-якої країни-учасниці може містити вимогу щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на промислові зразки через посередництво свого національного пате­нтного відомства;  

2)       у кожній країні-учасниці, зазначеній заявником, міжнародна реєстрація прав на промислові зразки має такі наслідки, як нібито всі формальності, потрібні для набуття прав на цей промисловий зразок відповідно до національного законодавства, було виконано заявни­ком і всі адміністративні заходи, необхідні для цього, вжито патент­ним відомством цієї країни-учасниці;

3)       дія міжнародної реєстрації прав на промислові зразки може бути поширена на країну — учасницю Угоди, що є країною його по­ходження (у разі зазначення її заявником), якщо законодавство цієї держави не передбачає іншого;  

4)       Міжнародне бюро ВОІВ публікує в офіційному бюлетені чор­но-білі репродукції або, за клопотанням заявника, кольорові репро­дукції фотографій чи інших графічних зображень стосовно кожного промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію прав. Заявник може подати клопотання про те, щоб публікацію було відкладено на термін, який не перевищує 12 місяців з дати міжнарод­ної реєстрації прав на промисловий зразок, або, якщо заявлено пріо­ритет, — з дати пріоритету;

5)       кожна країна-учасниця, зазначена заявником, може відмови­ти в наданні правової охорони заявленому на міжнародну реє­страцію промисловому зразку протягом 6 місяців з дати отримання публікації про міжнародну реєстрацію прав на нього. Відмова в на­данні правової охорони може ґрунтуватися лише на вимогах норм національного законодавства, що не стосуються формальностей і адміністративних дій, які мають бути вчинені відповідно до національного законодавства патентним відомством країни-учас-ниці, що відмовляє в наданні правової охорони;  

6)      термін дії правової охорони промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію прав, становить 5 років або, у разі її подовження, — 10 років з дати міжнародної реєстрації прав на про­мисловий зразок;  

7)      Женевський акт (1999 р.) Гаазької угоди запроваджує низку важливих змін до Гаазької системи міжнародної реєстрації прав на промислові зразки. До цього часу система регулювалась Гаазьким актом (1960 р.) і Лондонським актом (1934 р.). Женевський акт поліпшив існуючу систему міжнародної реєстрації прав на промис­лові зразки, підвищивши її сумісність із системами реєстрації прав на промислові зразки в Японії, Великобританії та США, де правова охорона промисловим зразкам надається залежно від експертизи за­явки шляхом дослідження такого критерію їх охороноспроможності, як новизна. Женевський акт спрямований на розширення геогра­фічних меж міжнародної реєстрації прав на промислові зразки. Регіональні організації, які мають патентне відомство, що реєструє права на промислові зразки, можуть стати учасницями Женевського акта Гаазької угоди;

8)      Женевський акт Гаазької угоди вимагає, щоб країни-учасниці здійснювали міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки відповідно до свого національного законодавства протягом шес­тимісячного терміну, який може бути продовжений ще на 6 місяців для тих країн, законодавство яких вимагає здійснення експертизи за­явки на відповідність такому критерію охороноспроможності про­мислового зразка, як новизна. Він також запроваджує модифіковану систему сплати зборів, можливу відстрочку публікування відомостей щодо реєстрації прав на промисловий зразок на термін до 30 місяців і можливість, у разі відкладення публікації, подати екземпляри заявле­ного промислового зразка замість фотографій або інших графічних зображень. Останні положення становлять особливий інтерес для текстильної промисловості. Гаазька угода є чинною для України з 29 серпня 2002 р. Це озна­чає, що українські заявники можуть подавати заявки на міжнарод­ну реєстрацію прав на промислові зразки і одержувати правову охо­рону на них в іноземних країнах відповідно до зазначеної вище про­цедури. Лісабонська угода про правову охорону географічних зазна­чень і міжнародну реєстрацію прав на них 1958 р. Забезпечує пра­вову охорону географічних зазначень шляхом міжнародної реєстра­ції прав на них. Права на такі зазначення реєструються Міжнарод­ним бюро ВОІВ у Женеві на підставі заявки, поданої компетентним органом заінтересованої країни — учасниці Угоди. Міжнародне бю­ро ВОІВ повідомляє про здійснення такої міжнародної реєстрації прав інші країни-учасниці. За винятком випадків, коли якась країна-учасниця заявила протягом одного року, що вона не може за­безпечити правову охорону географічного зазначення, права на яке мають міжнародну реєстрацію відповідно до цієї Угоди, усі країни-учасниці повинні забезпечувати правову охорону цього геогра­фічного зазначення до того часу, доки воно має правову охорону в країні походження. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію 1971 р. (Страсбурзька угода). Засновує Міжнародну патентну класифікацію, що розподіляє всі галузі техніки і технологій на вісім розділів, які містять приблизно 71 тис. рубрик. Кожна рубрика має індекс, який складається з арабських цифр і літер латинської абетки. Відповідні індекси зазначено на кожному патентному документі опублікованої заявки та виданого патенту на винахід. Міжнародна патентна класифікація необхідна для пошуку патент­н